− втерти маку (часнику) – суворо покарати, побити кого-небудь; добре провчити: [батько – Михайликові:] Дома я тобі утру маку! (“Щедрий вечір”); [парубок – Михайликові:] Я зараз як втру тобі часника, то надовго забудеш про театри (“Гуси-лебеді летять...”);
− сорока на хвості (на крилі) принесла – кому-небудь стало відомо про щось [дядько Володимир:] – ... Оце сорока на хвості принесла, що ви збираєтесь переселятись (“Щедрий вечір”); [Михайлик:] – Дядьку Себастіяне, у вас під шинелею стеєр? – А ти звідки знаєш? – дивується чоловік. – Сорока на крилі принесла (“Гуси-лебеді летять...”).
Значно посилює експресивність художньої мови заміна стилістично нейтрального компонента фразеологічної одиниці його стилістично зниженим синонімом: просторічним чи жаргонним: [Магазаник:] Головне в житті – мати казанок на плечах, а не те багатство, що робить біднішим тебе (“Дума про тебе”) (пор.: мати голову на плечах). Серед варіантних фраземних сполук зафіксовано й такі, в яких один із компонентів є індивідуально-авторським, який не змінює загального лексичного значення фразеологічної одиниці. Зокрема, у діалогах вони індивідуалізують мову персонажів, створюючи враження невимушеного побутового спілкування: “О, ти ще зараз почнеш квасити кислиці, – набурмосився старшенький на меншенького…”(“Чотири броди”) (пор.: розводити (розсипати) кислиці).
Одним із авторських прийомів використання “обіграних” фразеологічних сполук зі стилістичною настановою є розвиток на їх основі художнього діалогу. Цей стилістичний прийом не тільки сприяє образності, експресивності мовної ситуації, а й створює виразний гумористичний ефект: [Марущак – Туровцю:] – Він [Хворостенко] давно мені хоче прищемити хвіст. – Аби тільки хвостом обійшлося. Хвоста йому можна віддати – хай бавиться (“Дума про тебе”).
Майстерність письменника виявляється не тільки у відборі ним фразеологічних одиниць, оновленні й розширенні фразеологічних контекстів і зв’язків, у тонкому відчутті семантико-стилістичних нюансів загальновідомих сталих словосполучень, а й у створенні нових авторських образних висловів, афоризмів, порівнянь, які становлять примітну рису його ідіостилю й поповнюють фразеологічний склад загальнолітературної мови. Наприклад, у контексті: “Оксана бридливо скинула руку і з серцем відказала: – Дядьку, ваша губа як на коловороті літає, то хоч руку ув’яжіть” (“Чотири броди”) індивідуально-авторський фразеологізм, очевидно, утворений на основі загальновживаного й зафіксованого у словнику язик як помело і реалізує тотожне значення. Структурні видозміни і виникнення нових фразем засвідчують своєрідність індивідуально-авторської манери й уміння письменника трансформувати фразеологічні одиниці з урахуванням особливостей макро- і мікроконтекстів художніх творів. [18, c. 201-205]
У прозі Михайла Стельмаха народнорозмовна фразеологія є різноманітною за семантико-стилістичними функціями. Письменник залучає у свої твори відшліфовані в народній мові традиційні фразеологічні одиниці, а також робить оригінальні зміни й доповнення в структуру фразеологічних сполук, трансформує їх.
Можна без перебільшення сказати, що мова творів М. Стельмаха і, насамперед, його роману “Кров людська − не водиця” насичена прислів'ями, приказками й іншими образними засобами з народної поетики більше, ніж мова будь-якого іншого сучасного письменника. Саме такою є життєва розмовна мова, якою користуються селяни, а вони − головні герої роману.
Прислів'я і приказки, як і інші художні засоби з усної народної творчості, допомагають письменникові розкрити внутрішній світ героїв, показати їхні погляди й переконання. Їм властива більша граматична самостійність, хоч семантикою вони тісно зв'язані з контекстом. Мирон Підопригора, середняк, що “в політику не мішається”, а цілком задовольняється своїм маленьким світом-хутірцем, якого ладен відгородити від всього живого, аби тільки ніхто не заважав йому радіти із свого потом і кров'ю здобутого достатку. Його філософія: “Буря дуби на цурпалки трощить, а травичку тільки нагинає. Тому не спіши, Олександре, поперед батька в пекло”.
А от Тимофій Горицвіт, що, як і більшість селян, нічим, крім землі, не цікавився: “Наше ремесло — леміш і чересло”, “Поле не говіркого — роботящого любить”, казав він синові колись, тепер в час великих зрушень, не злякався, як Мирон. Тимофій каже: “Вовків боятися — в ліс не ходити”.
Іван Бондар сміється із своєї жінки, яка натякає йому, щоб він хоч пучку солі приніс додому із громадського добра: “Це вона наздогад буряків, щоб дали капусти!”
Отаман Палилюлька розпускає свою банду і заявляє, що робить це добровільно: “Вольному воля, а спасенному рай”.
Хитрий Яків Данько сердиться на пропозицію свого приятеля рубати всіх, хто підійде до їхньої землі: “Дурний піп, — дурна його й молитва! В твоїй бороді вже гречка цвіте, а в голові й на зяб не орано. Рубанеш одного — всім селом наваляться і відправлять туди, де козам роги заправляють”.
Крім прислів'їв, приказок, поетичних порівнянь, у романі надзвичайно багато сталих ідіоматичних словосполучень, в яких, за висловом М. В. Гоголя, “видно надзвичайну повноту народного розуму, що зумів зробити все своїм знаряддям: іронію, глузування, наочність, влучність мальовничого зображення, щоб скласти животрепетне слово”.
Ось лише кілька характерних прикладів з величезної кількості фразеологізмів, наведених у романі: “нема часу по хатах посиденьки правити”, “пуститися берега в брехні” , “в Сірка очей позичати”, “тягтися з останнього грошика й кошика”, “пам'ятати до нових віників”, “словами до печінок добиратися”, “сидіти в печінках”, “на легкий хліб перейти”, “від здивування аж у землю вкипіти” , “померти без скорому”, “хоч губи посмачити”, “насилу відхреститися”, “платити два білих, а третій як сніг”.
Фразеологізми, використані в романі, виражають поняття з найрізноманітніших сфер життя й діяльності сільських жителів. Майстерним добором фразеологізмів письменник створює відчутно живий, повнокровний потік мови, — в ньому багато гумору, лукавих натяків, почуття переваги позитивних персонажів над негативними. Дотепні фразеологічні звороти дуже пожвавлюють діалоги:
− “Тьху на вашу самшедшу породу!”
− “Плюй собі в борщ!”
− “І ти на зборах, звиняй, не велике цабе”.
− “Усе, про що ми говорили, пішло кобилі під хвіст”.
− “Бачили такого безсовісного?! — показала пальцем на Івана. — Це ж не чоловік, а варивода, нудьга і печаль! Він же своїм словом до серця і печінок добереться, а насмішкою не пожаліє ні батька, ні матері, ні старого, ні малого”.
− “Не чортова баба? А скажи, що десь привезли сіль чи гас, бігцем, як шістнадцятка, побіжить!”
− “Та, махнув рукою Мирон, — звиняйте, моя баба життя не дає, мов кліщ, вчепилася за душу, живцем перегризає”.
− “Над такою жінкою дідька лисого покомандуєш”.[26, с. 35]
Прагнення до більш точного й правдивого відображення усно-розмовного колориту зумовило широке застосування Михайлом Стельмахом емоційно-експресивної лексики, що відтворює невимушену мовну ситуацію спілкування з відтінками пестливості, фамільярності, вульгарності, згрубілості, зневажливості тощо. Письменник використовує ці елементи в портретній характеристиці персонажів, а також у пейзажах, де вони виконують традиційну описову функцію і є засобом емоційного впливу на читача.
Мову персонажів характеризують і елементи суржикового мовлення, які свідчать про правдиве відображення живого народного слова, на якому негативно позначилося явище інтерференції. У мові прози Михайла Стельмаха українсько-російський суржик виконує, окрім функції мовної характеристики, ще й експресивно-оцінну функцію. [13, с. 9]ДАЛІ ТУТ
Немає коментарів:
Дописати коментар